«Ми воюємо на стороні добра», - 22-річний «кіборг» Ігор Задорожний
Ігореві 22 роки. Зброя, камуфляж та стройовий крок із дитинства цікавили хлопця. У 14 років він поступив до «Суворовського училища» - Чернігівського військового ліцею. Пізніше - у військовий інститут КНУ ім. Тараса Шевченка на факультет психології. Після закінчення університету пішов служити у 91 інженерний полк. Про те, що перебуває у зоні АТО Ігор батькам не говорив. Вони дізналися, що їхній син став кіборгом уже у лікарні, де хлопець лежав із кульовим пораненням.
Був у аеропорту два тижні: з 29 січня по 13 лютого. Туди поїхав на посаду головного сапера. Потрібно було заміняти хлопців, тим більше на той час я їхав на місце людини, котра отримала поранення. Там була недостатня кількість людей і на новорічні свята хлопці теж хотіли додому. І ми поїхали підміняти їх. Утекти звідти не було бажання, а якби навіть і було, то це не мало б сенсу. Тому що аеропорт - в оточенні і йти без бронетехніки нема куди. За стінами аеропорту максимум можна прожити 5 хв.
У нас був саперний пост їжачки. Ми там три години стояли, а шість - відпочивали, ходили парами. Там цілковита розруха і ти розумієш, що це місце, де люди помирають і відстоюють честь нашої країни, борються за свободу. Коли нас завозили в аеропорт через сепаратистський блокпост, нам не дозволяли з собою завозити ні гранати, ні підствольні гранатомети, із собою можна було мати автомат і один ріжок боєприпасів. Ти розумієш, що тебе продали і все, така ось реальність. Найтяжче – це був холод. Не такі страшні було обстріли, як мороз, температура інколи досягала до -28 С. Дуже сильно мерзли ноги і соплі замерзали.
Ми там сиділи в аеропорті й жартували постійно: замовляли піцу та телефонували в поліцію ДНР, казали, що нас тут обстрілюють, ті погоджувалися приїхати, але коли чули де ми, то тільки сміялися. Ненависті до ворогів не було, просто байдужість: ти розумієш, що захищаєш свою країну і виконуєш свої обов’язки.
Наше суспільство починає змінюватися, вже є люди, котрі народилися в Україні і воюють за свою країну, я вважаю, що це - дуже добре. Так патріоти і виховуються. Особисто я воюю за те, щоб мої батьки ніколи не чули ніяких вибухів, щоб їм тут, у Черкасах, спокійно жилося. У мене в брата нещодавно народився син, мій племінник - Лев, і теж хочеться, щоб він жив у хорошій країні, котра з часом зміниться, а це буде рано чи пізно. Молоде покоління прийде до влади, ці старики совдеповські вимруть із часом. Для когось це війна така, як вона є. Хтось жертвує своїм життя, а хтось заробляє на цьому гроші, це гарне прикриття для відмивання грошей.
Про смерть там не думаєш, бо так можна себе «загнать» дуже швидко. І коли думаєш про таке, то помираєш. У нас був один товариш Остап, він тричі був у аеропорту і от третього разу ми сиділи з ним за столом і він каже: «Все, вже я звідси не вийду». І коли була евакуація з аеропорту усіх військовослужбовців і добровольців, то, кажуть, що його зачепило осколком і він помер. Там був наказ і він виконувався, ти не замислюєшся потрібно це чи ні. А от коли здали аеропорт, то було шкода, бо багато людей вложили туди своє життя, силу, душу, а в результаті це нічого не дало. Але з іншого боку розумієш, що там вже не залишалося живого місця, не було де заховатися і, як я розумію, аеропорту вже й немає, сепаратисти добили його.
Мене евакуювали по-бойовому: я отримав поранення 13 лютого. Була атака й ми пішли зміцнювати позиції і під час проведення вогню мені прострілили руку. До 7 березня в мене лікарняний на розробку руки, потім повернуся в частину, приведу себе до ладу і буду повертатися на фронт. Ми точно переможемо, тому що воюємо на стороні добра, а вони вдерлися на нашу територію. Ми маємо перемогти будь якою ціною.
